СТОРІНКИ ЛЮДСЬКОЇ ПАМ”ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ ПОПІЛЬНЯНЩИНИ 1932-1933 РОКІВ 

  75 років тому голод забрав мільйони життів людей, котрі годували народ, були найпершими носіями української ментальності, волелюбного духу України. Не оминуло, це горе  і Попільнянський район. Як це було, скільки загинуло, наших земляків в ті страшні роки,  де вони захороненні, які їхні імена, прізвища,? Щоб відповісти на ці запитання в районі створено 34 ініціативні групи з  представників органів місцевого самоврядування, вчителів, працівників культури, які зібрали свідчення очевидців і старожилів. Минуле і сьогодні болить кожному, хто пам’ятає ту страшну сторінку життя. Ще на початку 90-х років, коли тільки починали говорити про голодомор як геноцид, жителька села Харліївки, 1920 року народження, Марія Григорівна Титорчук, відверто і без страху написала своє свідчення : „Нас,  дітей, голодного року, кидали в силосні ями мертвих, чи  ще не зовсім  мертвих... У мене померла мама з голоду, померли брат і сестра, і мене з ними забрали. І вкинули, разом з мертвими, в ту силосну яму. Йшов конюх, сусід. Захотів подивитися, скільки в яму за день накидали. Він упізнав мене, витяг і забрав до себе. Таким чином я вижила. Пишу і плачу, бо серце розривається”. Нині в районі встановлено місця 35 масових поховань жертв голодомору, на 20  з яких встановлено пам’ятники, пам’ятні знаки та поминальні православні хрести. Увіковічення цих скорботних місць продовжується. Жодне масове захоронення періоду голодомору 1932-33 років в  районі не повинно бути забутим нащадками. Багато згаяно часу, багато втрачено, але ми не запізнилися остаточно. На сьогодні   вдалося встановити імена, прізвища,  вуличні клички більше 4000 тисяч жителів району - жертв голодомору 1932 -1933 років. Найбільше прізвищ та імен вдалося встановити по селах : Єрчики - 358, Липках -302, Харліївці - 245, Саверцях і Парипсах по 238, Кривому - 218,  Сущанці - 213, Строкові -194. В більшості сіл району, за свідченнями очевидців, вдалося встановити лише приблизну  кількість померлих від голоду, що по району склало близько 14 тис. осіб. На жаль, у 12 населених пунктах, так і залишається за чорною завісою ця цифра.  То ж встановлення прізвищ, імен жертв голодомору  продовжується... В трьох населених пунктах району селищі Попільня, селах Андрушки та Сокільча не було тотального голодомору та страшних людських смертей, відсутні  масові захоронення. В Андрушках ситуацію спасав цукровий завод, в Сокільчі - утворена сільськогосподарська комуна „Чайка”, а селищі Попільня - залізнична станція. Про голод в районі свідчать і виявлені архівні документи. Так в зверненні керівників Київського облвиконкому до Голови Ради народних Комісарів УСРР Власа Чубаря з проханням надати продовольчу допомогу у зв’язку з голодом і довідкових матеріалах з цього приводу наводяться факти про випадки недоїдання в селах Попільнянського району - Липки, Мохначка, Лучин, Строків, Ставище, Попільня та дані про випадки людоїдства  (ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп.. 1.- Спр. 2189.- Арк.95-101.) В доповідній записці Наркомату охорони здоров’я УРСР  до ЦК КП(б)У про стан здоров’я населення зазначається, що в Попільнянському районі голодує 20000 чоловік.( ЦДАГОУ:  Ф.1. – Оп. 20. – Спр.6276. – Арк..1-7.) На „чорні дошки”  за рішенням партійних органів були занесені колгоспи „Маяк” з Паволочі, „Новий шлях” з Кривого, романівська сільськогосподарська артіль „13-річчя Жовтня”, Попільнянську МТС. Підтвердженням факту голодомору, є лист уродженця села Ходоркова  О.Діюка, що проживав у Ходоркові до 1944 року,  до Митрополита Іларіона (Огієнка) в Канаду (Торонто), датований 19 січня 1951 року  „...Тепер, дорогий земляче, про наш рідний край, нашу місцевість, де ми проводили своє дитинство. Роки 1929-1932 примусова колективізація, ліквідація заможних селян, ломка церков та арешти  священиків і заможних селян та їх висилка.. Весна 1933 року, масова смерть від голоду, вмирали і бувші заможні, і бідняки, брат братові, родич родичеві і друг другові ні чим не міг домогти, бо самі не мали. І поруч з тим на роботу в колгосп гонили, і туди ішли, бо там давали фунт хліба і трохи супу. В Ходоркові вмерло від голоду 30-35 % людей, до 1937 року тишина, а далі репресії. З Ходоркова взято по ночам , по моїх підрахунках 41 чоловік. Отже, дорогий брате земляче, я описав трохи наш край, особливо Ходорков, але що було в Ходоркові, то те саме і у Брусилові та по інших містах і селах...” І те, що через сім десятиліть завдяки невтомним по­шукам і справді громадянському подвижництву учених-дослідників, істориків, краєзнавців і просто чес­них українських патріотів постало перед сучасниками, примусило світ ще раз здригнутися. Бо за останніми даними, наведеними Президентом, за ро­ки колективізації з України було примусово вивезено понад 350 тисяч селян, зазнали переслідувань та ре­пресій майже 20 мільйонів українських хліборобів, і тільки упродовж 1932-1933 років загинуло від голоду майже 10 мільйонів наших співвітчизників. Не можна  обійти подій голоду в селі Новоселиця, які описують жителі села Павло Глушаниця в книзі „Війна без пострілів” та Леонід Михальченко в книзі „Лихоліття села Новоселиця”. Спогади Павла Глушаниці, наповнені перш за все фактами, у них дана повна статистика трагедії 1933 року в  Новоселиці. Уперше ці спогади були надруковані в 1953 році в Америці у відомій „Білій книзі про чорні справи Кремля”. „Це був голокост у моєму селі Новоселиці Попільнянського району Житомирської області. Я – свідок цих страшних днів, бо і сам переживав разом з цими людьми. Я написав про їхні страждання, щоб увесь світ прочитав про той злочин. Моє село було невелике, всього 360 родин. Після 1933 року залишилось в живих 195. 165 родин було повністю знищено, 101 родина померла тільки за 1933 рік, переважно це було у квітні, травні, червні. А в сусідньому селі Строкові, навіть, померлих не було кому збирати. Я у своєму селі ходив від хати до хати, розпитував кожного сусіда, який зостався живим після 1933 року, хто був його сусідом. Хто помер у 1933 році. Все це я записав на папері, і не тільки на папері, а й викарбував у себе в голові”. Було б не справедливо не згадати і про фільм „Війна без пострілів” знятий за книгою спогадів того ж Павла Глушаниці. Цей унікальний фільм створений у 1994 році кінорежисером Валентином Пивоваровим. У ньому не грають професійні актори, на екрані живі свідки, уже в роках, що пережили той страшний голод. Ця історія  одного села,  може бути перемножена на десятки тисяч українських сіл і хуторів. Хтось запитає: для чого, мовляв, ворушити історію ? Адже численні жертви тієї трагедії вже не повернеш, та й обвинувачення вже немає кому пред'явити.